МАКРАМЕ́ (від араб. мigramah – тасьма, тороки; франц. macramé – нашивка з плетеного шнура) – текстильна техніка, в основі якої – в’язання вузлів; декоративні вироби (метражні та об’ємно-просторові), виготовлені у техніці вузлового в’язання; різновид мережива.
Техніка в’язання вузлів відома з доісторичних часів, про що свідчать археологічні речові пам’ятки: її застосовували у виготовленні ловецьких і рибальских сітей. Вузли використовували у рибальських та морських справах завдяки міцності і надійності (частина морських вузлів стала основою макраме). Вузлове в’язання відоме в давніх культурах Єгипту, Вавилона, Ассирії, Греції, Персії, Китаю, Перу. В’язаними тороками – мереживною каймою, завершеною пов’язаними у пасма різноманітні величини та конфігурації китицями – оздоблювали одяг (сорочки, плащі, шарфи-палантини). Колір, довжина й декоративність френзелів вказували на заможність і соц. статус власника. Вірогідно, в Європу техніка в’язання вузлів потрапила від 13 ст. завдяки майстрам-ткачам із країн Араб. Сходу. Спершу поширилася в Іспанії, згодом – в Італії, де значно розповсюдилася упродовж 15–16 ст. (особливо в р-нах Лігурії), пізніше – у Франції, Голландії, Бельгії, Англії. Вузлове в’язання використовували для оздоблення (одяг духовенства, церковні інтер’єрні тканини, світське вбрання), а також у виготовленні виробів господарського призначення (канати, шнури, кінська упряж, сіті). В Англії макраме поширилося у 17 ст. завдяки королеві Марії ІІ. 1843 англ. королева Шарлотта, захоплена давніми зразками з італ. Ґенуї, відкрила школу макраме для дітей бідних. Наприкінці 19 ст. у вікторіанський період цей спосіб виготовлення декоративних виробів став надзвичайно популярним видом рукоділля; у текстильній термінології для визначення техніки вузлового в’язання поширився термін «Макраме». Мереживне оздоблення у техніці макраме експортували з Європи в Пн. та Пд. Америку. Наприкінці 19 – у 1-й пол. 20 ст. макраме використовували для виготовлення й декорування одягу, предметів інтер’єру: мережива, шалей, торбинок, гаманців, абажурів, подушок, ламбрекенів, штор, покривал, кошиків тощо. Соціокультурні чинники 1-ї пол. 20 ст. (поширення пром. текстилю, механізація виробництва, модні тенденції, війни) негативно вплинули на розвиток макраме (як і багатьох текстильних технік) упродовж кількох десятиліть. Нова хвиля зацікавлення макраме у Європі й США припала на 1970-і рр. – із розповсюдженням та популяризацією виробів, у виготовленні яких застосовували ручну працю. Значною мірою макраме поширилося завдяки культурі хіпі, які в одязі використовували велику кількість різноманітних прикрас (браслетів, кулонів, поясків, шнурів, торбин). Особливої популярності набуло макраме Кавандолі (гобеленове макраме): названо на честь італійки В. Кавандолі, яка 1915 у Турині заснувала «Будинок Сонця» для дітей-сиріт (навчала їх створювати вироби за допомогою вузлів). Технологічний прийом Кавандолі полягає у використанні пряжі переважно двох (інколи більше) кольорів із застосуванням вертикальних і горизонтальних репсових вузлів, комбінація яких утворює щільну структуру рисунка, що нагадує вишивку. У техніці Кавандолі в’язали гаманці, торбинки, пояси, панно, облямівки, футляри для оптики, доріжки, килимки тощо. На початку 21 ст. Кавандолі особливо поширене у виготовленні прикрас, де текстильні матеріали поєднують із дорогоцінними металами, деревом, склом, керамікою; у створенні авторських декор. панно, картин. На українських землях у 11–13 ст. вузловим в’язанням виготовляли вбрання й оздоблення (опліччя, жіночі головні убори , декоративні шнури, стрічки, тороки) та ужиткові вироби (кінську упряж, сагайдаки, сіті). У 14 – на початку 19 ст. із лляної, бавовняної, срібної, золотої та металевих ниток у цехах виробляли різноманітні галуни, тасьми, ажурну облямівку, китиці, якими декорували одяг знаті та духовенства. Із розвитком мист.-професійної освіти наприкінці 19 – у 1-й третині 20 ст. вивчення макраме увели у навчальні програми фахових шкіл, що базувалися на західно-європейському досвіді. Також технологічним прийомам макраме навчали на спец. курсах рукоділля. Зразки та способи виготовлення макраме друкували у часописах для жіноцтва. Завдяки цьому розвивалося місцеві виготовлення макраме – як альтернатива привізному: ним прикрашали дитячі вбрання, спідню, постільну та столову білизну, інтер’єрні вироби, торбинки. В українському традиційному мист-ві прийоми вузлового в’язання поширилися у декорі народної одежі та інтер’єр. Тканин, від початку 20 ст.: нижній край жіночих фартухів-запасок, вужчі кінці тканих і плетених поясів, ажурне оздоблення хустин, скатертин, простирадл, рушників тощо. Побутували 2 способи вив’язування кайми: 1) з основного полотна (лляного, конопляного) виробу виторочували поперечні нитки, ділили їх на пасма, які з’єднували за допомогою вузлів: так утворювалася ажурно-декоративна орнаментна сітка, яку закінчували довгими тороками («френдзлями», «торочками», «бахромою»); 2) для в’язаного оздоблення до виробу добирали пряжу іншого ґатунку, переважно промислового виробництва – з полиском, фактурну, різної щільності скручування, що підсилювало естет. цінність виробу. У 1920–30-х рр. ускладнено ажурність та орнаментацію сітки, оскільки збільшено кількість декор. «фантазій.» вузлів та удосконалено прийоми їхнього в’язання: комірки різної форми і розмірів, різноманітні елементи та мотиви орнаменту («листочки», «квіти», «зиґзаґи»). Популярність макраме зросла у 1960–80-х рр. у зв’язку з виникненням у сільського і міського населення естеттчної потреби прикрашати предмети побуту та вбрання. З’явилися нові типи в’язаних виробів, відмінні від традиційних: взуття, обплетення для пляшок, ваз і годинників, шкатулки, цукерниці, корзинки, кашпо, портьєри, крісла, гамаки, настінні композиції «Сова», «Метелик», а також декор. сюжетні панно. Наприкінці 20 – на початку 21 ст. макраме широко практикують у виготовленні біжутерії ( браслети, кулони, ланцюжки, підвіски), аксесуарів (пояси, торбинки, гаманці, футляри, брелки).
