Тема уроку. Просвітництво в літературі: особливості та представники

У добу Просвітництва у літературі відбувався пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику. Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею

В історичному розвитку культури Просвітництво виокремлюється величезною концентрацією якісно нових ідей, народжених і реалізованих у гранично стислий час.

На відміну від попередніх ця епоха сама дала собі ім’я: термін “просвітництво” використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта “Що таке Просвітництво?” (1784 р.). Новий етап у розвитку європейської філософської думки засновник німецького класичного ідеалізму розпочав із підсумків діяльності енциклопедистів.

Слушними є твердження сучасних дослідників, нібито своєю величезною популярністю “Памела, або Винагороджена доброчесність” Річардсона чи “Страждання молодого Вертера” Гете не в останню чергу завдячували наївній вірі читачів і читачок у те, що видавець оприлюднює справжні листи і щоденники. Однак, це було не що інше, як пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику (філософський-фантастичний аналіз людської природи й суспільства в “Подорожі Гулівера” Свіфта, історія Фауста у Клінгера й Гете, драми-притчі). Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею.

Своєрідність освоюваної літературою європейської дійсності іноді підкреслювалася сприйняттям її очима уявного іноземця (“Перські листи” Монтеск’є, “Громадянин світу, чи Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході” Голдсміта) або людини, вихованої “природою” (“Простак” Вольтера та ін.). Романи Вольтера, Дідро, Гете започаткували європейські філософський роман і драму.

На фоні тогочасних матеріальних і духовних реалій вони розглядали людину в її співвідношенні з дійсністю, в боротьбі за гідне місце в житті. Безумовно, література епохи Просвітництва своїм підходом до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та художніми особливостями була якісно новим, закономірним етапом розвитку світової літератури.

Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне покоління мислителів і письменників формувалося під впливом ідей Марі-Франсуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер.

Охоче вдаючись до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на ідеальне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним характером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів.

Життя Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літератури – “Заповітом” Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних утопій ХVIII століття.

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах “Філософські листи” (1733 р.) та “Основи філософії Ньютона” (1738 р.), де зіставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми “Генріада” (1723 р.), знаметої поеми “Орлеанська діва” (1735 р., видана 1755 р.), що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності.

Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму ХVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різних ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності персонажів, уведення гострих філософських проблем, додержання історичної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів героїв. “Едіп” (1718 р.), “Брут” (1731 р.), “Заїра” (1732 р.), “Смерть Цезаря” (1736 р.), “Фанатизм, або Пророк Магомет” (1740 р.) – ось неповний перелік численних драматичних творів, адресованих людям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, моральними, релігійними проблемами.

Конструюючи для Європи свій варіант суспільного ідеалу, Вольтер продовжив сходофільську традицію. Складаючи панегірик Сходові, перш за все Китаю, закликав наслідувати його як державу освіченого деспотизму,якою управляє імператор-філософ в інтересах народу, як державу, де панує деїзм (сприймання Бога як світового розуму, що видубував природу), де основа ідеології – вчення Конфуція – є втіленням чистої моралі. Цього, на думку просвітителя, було досить, аби вважати європейські країни варварськими у порівнянні зі справді духовними східними.

Ускладнення процесів суспільного розвитку й, відповідно, самої концепції Просвітництва в середині століття роблять творчість Вольтера складнішою й неоднозначною. Для нього це час прощання з багатьма ілюзіями, а заразом і з вірою в освіченого монарха, в гармонії між добром і злом, час появи цілої серії невмирущих шедеврів.

У величезній кількості творів найрізноманітніших жанрів Вольтер приходить до висновків, що творець Всесвіту не втручається в його долі, не може відвернути лихо, що зло лежить в основі самої світобудови й переважає, тому в людській історії крихти чеснот і щастя губляться серед злочинів, безумств, нещасть.

Це своєрідно висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагедіях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філософських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казок-притч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального героя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання світу до впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої філософсько-етичної доктрини, того чи іншого питання людського буття.

Активне ж звернення до східної тематики давало змогу через зображення чужини ще раз загострено і критично подивитися на європейську дійсність.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті “Задіг,або Доля” (1748 р.), “Кандід, або Оптимізм” (1759 р.), “Простак” (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість сівту й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня.

Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величезним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.

Та не одному Вольтерові належала честь відкриття нових шляхів розвитку людства, культури, літератури. Свої яскраві таланти віддали цій справі Дідро й Руссо. Продовжуючи антиклериканську діяльність Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс (“Лист про сліпих на науку зрячим”, “Розмова Д’Аламбера з Дідро” та ін.).

Випереджала сучасників і соціальна думка Дідро. Не поділяючи типове для просвітників розуміння рівності як правового феномена, він вірив у її реальне здійснення в суспільстві, що не ставить у центрі всього розрахунок. Він вірив у можливість побудови нової спільноти, життєвим принципом якої мала стати природна доброта й народжувана нею самопожертва. Особливу увагу філософа привертали ті суспільні звичаї, що орієнтували людину на добровільне й некорисливе здійснення вчинків заради інших.

На основі подібних поглядів будується естетична концепція Дідро, яка мала надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури. Виходячи з ідей англійського Просвітництва (Гатчесон, Шефтсбері та ін.), він загострює їх і розкриває: стверджує об’єктивну основу краси, розглядає мистецтво як діяльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні художнього образу. Від визнання величезного морального впливу мистецтва на людину мислитель приходить до створення цілої програми революційно-демократичного виховання громадян, вимагає від художника високої ідейності, закликає до демократизації мистецтва.

Особливий акцент філософ робить на театрі як найдійовішому способі пропаганди просвітницьких ідей, підкреслює пріоритет серйозної комедії та міщанської драми з їхніми можливостями зображення життя звичайної людини. У “Парадоксі про актора” (1773 р.) Дідро обґрунтовує свою концепцію акторської гри, вимагаючи вивчення й зображення людської природи без суб’єктивного впливу власних емоцій.

Запропонована у зв’язку з цим система драматургічних жанрів поставила під сумнів нормативну естетику Буало вже тим, що центральне місце серед жанрів віддавалося “середньому”, побудованому на конфліктах і проблемах людей третього стану. Свої принципи Дідро послідовно розвивав у статтях до “Енциклопедії”, що була гімном творчій праці, в “Салонах”, у серії звітів про художні виставки, які започаткували новий літературний жанр – художню критику, намагався реалізувати їх у власній творчості.

На жаль, художня практика Дідро не стала адекватною його теоретичним ідеям. Передусім це стосується його п’єс нового жанру, де безконфліктність і відсутність соціальної гостроти виявились закономірним результатом піднесення на щит патріархальних чеснот буржуазної родини. Вагомішим був внесок Дідро в європейський роман. Його “Черниця” (1760 р.), поглиблюючи філософську проблематику повістей Вольтера, стала бунтом проти всілякого приниження людської гідності, утвердженням суспільної природи людини. В “Небожі Рамо” (1762 р.), вступивши фактично в дискусію із самим собою, філософ перевіряв власні ідеї й позбавлявся ілюзій. Апологією реальному світові, чинникам щастя й насолоди став “Жак-фаталіст і його пан” (1773 р.). Аналіз цих творів свідчить, що Дідро яскраво репрезентував не лише розквіт суспільної думки Просвітництва, а і його художньої прози.

Як синонім сентименталізму вживається у світовій літературі ім’я Руссо, представника радикального крила французького Просвітництва. Його симпатії на боці “нових людей”, проникнення в їхній внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо приправленого антифеодальними мотивами. Не випадково герої Руссо, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й естетичними проблемами, так полюбляють писати листи.

Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стало епохальним досягненням європейського сентименталізму. Почуття в різні епохи зображувалися в мистецтві по-різному, сентименталізм зробив їх основним критерієм в оцінці характеру. Людина у Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

Не уникнув суперечливості й сам Руссо, як громадянин відкрито виступаючи проти “старого режиму”, мріючи про демократичну республіку, нову людину, виховану на високих і благородних ідеалах, підказаних самою природою, а як мислитель втікаючи від буржуазних реалій життя у психологію, шукаючи допомоги за межами дійсності. Та вплив його виявився вирішальним для майбутнього письменства, особливо для романтиків кінця XVIII століття. Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною й необхідною частиною. Його здобутки й тепер збагачують духовний світ людини.

Ознайомтесь із відеоматеріалами за посиланнями:

https://www.youtube.com/watch?v=4LKSeJo2CDI

https://www.youtube.com/watch?v=zQKpRQDw8uA

Запитання для самоконтролю

Яка центральна ідея просвітництва в літературі?

Які основні ознаки Просвітництва?

Що сприяло розвитку Просвітництва?

Хто є представниками просвітництва в літературі?

Завдання

Проведіть порівняльний аналіз характеристик Просвітництва й Класицизма (центральна ідея, ознаки, представники тощо.

Увага!

Виконане завдання надсилається вчителю на електрону пошту  [email protected]